1.     Становлення феодальних відносин у східних слов'ян в V-VIII ст

Слов'яни – одна з найчисельніших груп древньоєвропейського населення. На відміну від інших європейських народів вони дещо пізніше взяли участь у тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Існує чимало припущень щодо прабатьківщини слов'ян:

- дунайська концепція, пов'язана з ім'ям літописця Нестора: "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині земля Угорська і Болгарська земля. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, - від того де сіли, на котрому місці” ;

- Вісло-одерська теорія, автором якої є польські науковці Ю. Костшевський, М.Рудницький. Згідно з нею слов'янські ранньосередньовічні старожитності походять з І ст. н.е. з території Польщі;

- Третя найчисельніша група дослідників розміщує давніх слов'ян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л.Нідерле, М.Фаємер, Н.А.Шахматов, В.П.Петров) в І тис. н.е., Письмові джерела фіксують слов'ян з прив'язкою до певної території, починаючи з середини І тис. н.е., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільно-політична сила.

У V-VI ст. слов'янські пам'ятки домінують у лісостеповій частині Південно-Східної Європи. Матеріальна культура східних слов'ян, починаючи з перших століть н.е. і до утворення Київської Русі, пройшла ряд етапів, але у ній зберігаються спільні риси. Слов'янські поселення (площею 1-2,5 га) розташовувались групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок, жили у землянках або напівземлянках із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам'янкою на долівці.

У V-VII ст. у східних слов'ян відбувається процес становлення сільської сусідської громади – верві. Вона складалася з окремих сімейних дворищ, тісно пов’язаних господарськими стосунками. Земля знаходилась в індивідуальній власності малих сімей, поступово утворювалось спадкове володіння. У V-IX ст. майнове і соціальне розшаровування поглиблюється, виділяється племінна знать – князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Так виникає приватне землеволодіння, яке утверджується в ІХ-ХІІ ст. Основними заняттями були землеробство та скотарство. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, бобові, ріпу. Знаряддя праці: наральники, серпи, коси, долота, свердла, різці, ножі, шила. Ремесла: ливарне, залізоробне, косторізне, гончарне, які з VI-VII ст.. концентруються в городищах.

У VI-IX ст. виникають міста. Найдавніші з них – Київ, Чернігів. Наші предки займалися торгівлею (продавали хутра, мед, віск, а купували дорогі тканини, зброю, прикраси. Торгували зі Скандинавією, Візантією, Хазарією. Відомим є "Шлях з варяг у греки" по Дніпру, а в зносинах з арабськими країнами – "Шлях з варяг у араби", що проходив по Волзі. Все це поглиблювало майнову нерівність у верві. Родоплемінна знать посилювала наступ на общину. Вона перетворювала общинні угіддя на свою власність. Так виникла вотчина – велике земельне володіння, яке було власністю знатної родини, члени якої перетворювалися на привілейованих землевласників, а вільні общинники у IV-VI ст. – на залежних селян. Отже, у східних слов'ян виникали феодальні відносини, а феодальне суспільство було першим класовим суспільством. Рабство наші предки обминули з ряду причин:

1.    Витривалість сільської общини.

2.    Навколишній світ не сприяв розвитку рабовласницьких економічних відносин: північні сусіди – угро-фінни перебували на стадії первіснообщинного ладу, у хазар існувало патріархальне рабство, а у Візантії рабство поступилося феодалізму.

Першими східнослов'янськими об'єднаннями, як твердить в Х ст. арабський  автор Джайхані,  були Славія з центром у Новгороді, Куявія ( з центром в Києві), Артанія (її територія точно не встановлена).

У ІХ ст. (882р.) новгородський князь Олег об'єднав усі слов'янські племена в єдину державу – Київську Русь.

Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як князівське, боярське, монастирське. Земельна власність князів та бояр була спадковою. Упродовж ХІ-ХІІ ст. панівною була державна власність (тимчасова, умовна), яка уже в кінці ХІ ст. перетворювалась у велику феодальну спадкову. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Але на відміну від країн Західної Європи велика земельна власність не становила основи економіки, великі землевласники мали меншу владу, ніж на Заході Європи. Селяни ж мали різний статус: абсолютно вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільники. Більшість населення Київської Русі проживала у сільській  місцевості і називалася смердами. Вони господарювали на своїй землі і були економічно самостійні. Залежне, безземельне населення, обмежене у політичних правах населення поділялось на групи: - ізгої (з однієї соціальної, групи вийшли, а до іншої не ввійшли); закупи (люди, які відробляли позичені гроші – купу); рядовичі – селяни, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визначаючи свою залежність від нього; холопи – невільники, раби.  Останні були об'єктом купівлі-продажу. Київську Русь називали державою міст, найбільший розквіт, яких припав на ХІ-ХІІІ ст. У містах проживало 13-15% населення, міста належали державі, церкві та князям.

Київська Русь славилася майстрами – ремісниками. Існувало 60 видів ремесел: металургія та обробка заліза, ковальська справа, зброярська справа, ливарництво, будівельна справа, ювелірне мистецтво, гончарство, склоробне виробництво, обробка дерева, кравецтво, шевство.

У господарському житті Київської Русі важливе значення мала торгівля: внутрішня і зовнішня. Крім шляху "із варяг у греки", важливими торговими шляхами були соляний і залізний, які з'єднували Київську Русь з Кримським узбережжям Чорного моря та Кавказом. До Візантії руські купці вивозили мед, віск, хутро, мечі, хліб, ліс. Привозили дорогі тканини, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби, художній посуд. Руські купці торгували з Хозарським каганатом, Болгарським царством, країнами центральної та Західної Європи: Чехією, Польщею, Францією, Італією, Іспанією, Німецькими князівствами.

Досить розвиненою була грошова система. Срібна гривня відігравала основну роль. Як менші одиниці розрахунків відомі ногати, куни, різані, вівериці. Рубель був половиною гривні.

Фінансова система Київської Русі базувалася на збиранні податків із населення – данині. Одиницею обкладання даниною був "дим" – сім'я, "плуг" чи „рало” – норма землі, якою користувалася сім'я. Князі одержували доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство, штрафи.

Після смерті Ярослава Мудрого (1054р.) Русь розпадається на окремі удільні князівства.

Причини феодальної роздробленості:

1.    Прагнення окремих князівств до економічної та політичної самостійності.

2.    Неможливість контролювати з центру таку велику територію.

3.    Перенесення світових торгових шляхів з України – Русі на Середземномор’я

4.    Постійні напади степовиків. Одні князівства продовжували дробитись, а інші – об'єднуватись. Так, процеси єднання характерними були для Галицького та Волинського князівств, які об'єднались у 1199 році і утворили Галицько-Волинське князівство. На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку України – Русі часів роздробленості. Тут, як і в Київській Русі, співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської Русі, тут сильні позиції мало галицьке боярство, характерною була бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Землі, які надавались в довічне володіння, називалися "державою". Землевласники володіли правом судочинства, збиранням данини, управління всіма категоріями селянства. Князівське вотчинне господарства було багатогалузевим, зберігало натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом, різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством.

Селянські господарства залишалися основою економічного життя.

У Галицько-Волинському князівстві змінились напрямки торгівлі. Сухопутні шляхи вели на Захід, центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивно велась торгівля з Києвом. Галицько-Волинське князівство простяглося у басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному Заході – межею були Карпати ("Гору"). Західний кордон не був точно визначений: тут великі пущі відокремлювали Русь від Польщі. У ХІІІ ст. цей кордон проходив по р. Яселка у Карпатах, далі в Північно-Східному напрямку – через річки Віслок і Сян, ще далі – на Захід від р. Вепр. Північною межею була притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять. На сході межувало з Турово-Пінською землею і Київським князівством. Таким чином, Галицько-Волинське князівство об'єднало Галицьку і Волинську землі, Поділля, частину Київщини, Молдавію і Буковину. Ця земля здавна була об'єктом зазіхань сусідніх держав – Угорщини і Польщі. Почався наступ на Волинь і литовських феодалів. Зрештою,  Польща захопила в 1349 році Галицьку землю і частину Західної Волині з містами Холм і Белз (1377), а Литва – Східну Волинь з містами Володимиром, Луцьком і Кременцем, Чернігово-Сіверську землю (1356), Поділля (1363), Київщину з Переяславщиною (1362), Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, а Закарпатську Русь ще раніше загарбала Угорщина. Отже, в XIV ст.. більша частина України опинилась під владою двох держав – Польщі і Великого князівства Литовського, а з 1569р. – Речі Посполитої.

На українських землях в польсько-литовську добу поглиблювалися процеси феодалізації земельної власності: земля розподілялась та юридично закріплювалась за власниками – королями, магнатами, а з середини ХУІ ст. – козацькою старшиною та козаками. Королівська земля орендувалась шляхтою та магнатами на вигідних для них умовах. На початок XVIIст. Нараховувалось майже 250 магнатських маєтків, (Замойських, Потоцьких, Жолкевських, Конецпольських, а також українсько-литовського походження – Острозьких, Вишневецьких, Чорторийських, Корецьких).

Польська шляхта (земські бояри, військові слуги магнатів, заможні міщани і селяни) за польським загальнодержавним збірником "Віслицьким статутом" (1347) була звільнена від податків, а земля вважалась її повною власністю. Термін „боярин” був замінений терміном „пан”. Продовжувало зростати церковно-монастирське землеволодіння.

До кінця XIVст. великим землевласником на Україні залишалась православна церква, але після підписання Брестської унії (1596) зростає земельна власність католицької церкви.

Козацькі землеволодіння поділялися на маєтки реєстрових і запорозьких козаків і зросли під час Хмельниччини.

Мають місце процеси обезземелення селян та їх закріпачення. Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювались правовими актами: литовськими статутами 1529, 1566р.р. Вони гарантували недоторканність шляхетських володінь. На державних землях, вводився ряд обмежень для селян: їм заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю в заставу. Шляхетська вотчина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися) без дозволу великого князя. Аграрна реформа 1557р. ("Устава на волоки") польського короля і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа передбачала перемірювання всієї землі і поділ її на волоки. Кожне селянське господарство отримало 1 волоку. Громадські порядки були зруйновані (кругова порука, спільні відробітки).

Реформа юридично закріпила належність селян феодалам. Підвищилась дохідність панських господарств у 7 разів, були створені найсприятливіші умови для розвитку фільварків – багатогалузеве товарне господарство, де крім землеробства займалися різними промислами.

Артикули польського короля Генріха Валуа 1573 і третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачили селян. Центрами товарного виробництва і обміну були міста, значна частина яких виникла у ІІ половині ХУІ ст., коли відбувалася колонізація та заселення Наддніпрянщини. У 40-х роках ХУІІ ст.. в Україні була майже тисяча міст і містечок. Прискореному їх розвитку сприяло самоврядування, прийняте  відповідно до магдебурзького права, яке отримали чимало міст. Особливістю українських міст був їх аграрний характер. Вони ділилися на 2 головні типи:

- міста з землеробським характером господарства (але с/г не було головним заняттям міського населення);

- міста з розвинутим ремеслом, торгівлею.

Виробничу основу більшості міст склало ремесло: ковальське, шевське, кравецьке, деревообробне, харчове (різники, м'ясники, сальники, ковбасники, мельники,  мірошники, крупники, гречаники, олійники, пекарі, хлібники, пивовари). Існувало майже 120 ремісничих спеціальностей. Для міського ремесла характерного була цехова організація (об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки). Наявність цехів уперше документально засвідчено у кінці ХІУ ст. Крім цехового, в українських містах існувало її позацехове ремесло. У ХУІ ст. з'являються складніші виробництва мануфактурного типу, яких, однак, було небагато.

Зростання сільськогосподарського і ремісницького виробництва зумовило появу базарів і торгів, ярмарків (основних центрів формування національного ринку). Ярмарки з'єднували різні регіони України між собою мали свою спеціалізацію. Внутрішній ринок поступово набував загальнонаціонального характеру. Українські купці торгували з країнами Західної Європи через Польщу і Прибалтику. Хліб, вовна, віск експортувалися через м. Гданськ.

Отже, У-ХУІ ст. в економіці України одночасно з втратою державності зароджується і розвивається феодальне господарство. Соціально-економічний розвиток визначається русько-литовським і польським правом. З кінця ХУ ст. розпочалось юридичне оформлення кріпосного права, фільваркової системи.